Розповідь вихідного дня. Перехожий. У Сашка пересохло в горлі. Він був абсолютно не готовий щось сказати і чомусь випурхнуло з вуст: «Христос воскрес!..» І вже ладен був сказати «тату»...
Коли Сашко викидав якогось «коника», бабуся завжди хитала головою і докоряла: «Боже-боже... Та ти ж – копія свого батька. І що ж воно з тебе буде?!» Якби Сашко його знав, хоч приблизно, то, можливо, він і міг би відповісти щось на бабусине причитання, а так... Звідки знати йому, хто чи що з нього буде колись? І що є десь із його батьком… І, взагалі, який він?..
Він носив його прізвище і був дуже схожим на нього від самого народження, але в свідомому житті ніколи його не бачив. Як ще був малим, то мама іноді передавала йому від тата якусь іграшку, цукерки. Він допитувався, коли нарешті хоч одним оком побачить і його. Мама розповідала, що він його любить, тільки працює далеко і приїде не скоро.
З роками ця казка розвіювалася. Років у вісім Сашко вже точно знав, що і Дід Мороз, і тато – це все мама в одній особі. Він дуже швидко розкусив мамині вигадки, бо одного Нового року мама захворіла і потрапила до лікарні. Тоді і Дід Мороз до нього не прийшов, і тато подарунок не передав, а бабуся сказала, як дорослому: «Який там Дід Мороз, коли мама зарплату не отримала!».
Через кілька років бабуся розкрила йому іще одну таємницю. Можливо, Сашко ще і довго не знав би про неї, але почув, як бабуся скаржилася сусідці: «Та він же не людина! Не за тридев’ять земель живе! Може коли і бачить хлопця, так не підійде! Уявляєш, минає мене на велосипеді, а Сашко іде нам назустріч! Проїхав, і хоч би оглянувся. Мені і світ замакітрився. Сашко питає: чого ти, бабусю, побіліла? Кажу йому, що від спеки, а в душі ж...».
Жінки ще довго шморгали носами, а хлопець намагався згадати, кого ж він зустрів того разу по дорозі зі школи. Вулиця була людною – спробуй згадати всі обличчя. Але бабуся говорила, що він – батькова копія, отож відтоді вдивлявся в обличчя перехожих, щоб побачити когось схожого на себе. Він довго вивчав свої риси, вдивляючись у власні фотографії. Та нічого з тієї затії не вийшло. У їхньому, хоч і невеликому, містечку щодня вулицями проходили сотні перехожих. Тато серед них залишався невпізнанним.
Час минав, і Сашко, підростаючи, вже не так зосереджувався на своїй біді. У класі більш як половина дітей не мали тата вдома: у когось він помер, когось залишив, а в когось пив горілку і розпускав руки, і хлопці після уроків не хотіли йти додому. А у когось, як у нього, він був просто перехожим, який навіть голову не повертав у бік свого сина. Ну і нехай. Їм із мамою було добре і вдвох.
Іноді, задумуючись над батьковим існуванням, він навіть не знав: а що було б насправді, якби він і впізнав його. Як би назвав? Адже ніколи і нікого не гукнув ні тату, ні папо, ні батьку...
Від таких думок дитяче серце аж вискакувало із грудей. Мама вже повідала йому правду, що живе батько недалеко, в іншому селі, що має сім’ю, що залишив їх, коли Сашкові було п’ять місяців. Жаль, ще не доріс він до того моменту, коли б міг запитати маму про всю ту правду, про яку вона говорила: «Станеш дорослим, тоді зрозумієш».
А дорослість, за словами мами, наставала, мабуть, аж тоді, «як сім’ю свою матимеш». Тому і не старався більше заговорити про це раніше. Коли за сімнадцять років не прийшов батько, чому ж він має думати про нього? Чому ж так склалося між батьками, що ніколи він не згадав про сина? Хлопець знав, що зустріч колись та буде і не треба її прискорювати, хоча, як і в дитинстві, за звичкою, вдивлявся в обличчя перехожих. Це ж треба – мама навіть фото не захотіла зберегти!
Щороку, з найменших літ, Сашко ходив до церкви на Великдень. Бабуся раніше брала його до церкви і на інші празники. Знав добре, куди яку свічечку поставити, як молитву промовляти слідом за священником. Ходив із мамою, коли підріс. Помічав, як мама гордо поміж людськими рядами проходила поряд із ним, на голову вищим. І він не соромився, як багато хто із хлопців, – навпаки, і йому було радісно пройти у велике свято поряд із мамою. Вона ще така молода в нього, така гарна і сучасна.
Того року Сашко закінчував школу. Впросилися з ним до церкви і його друзі. Матері їм приказували: «Сходіть та паску посвятіть, молитву Божу послухайте разом із Сашком Ольчиним, бо скоро і з дому вирушати, а ви, як телята, перехреститися як слід не вмієте. Та не смійтеся, робіть, що він робитиме... Та у церкву ж зайдіть, не ошивайтеся навколо!»
Хлопці чітко виконували материнські накази. Тільки от так, як Сашко, не могли вслухатися у молитву – не часто у церкві бували до цього. Раз по раз, як той підіймав руку перехреститися, повторяли за ним. Юначі вуста підспівували за батюшкою: «Христос воскрес із мертвих...». Очі друзів Юрка та Романа більше стежили за другом, ніж за священиком. Дорослі ж! І справді, хочеться виглядати ще дорослішими, не школярами, пройнявшись святою молитвою.
У Сашка це виходить. Він давно здається дорослим. Доросла зачіска, високий лоб, серйозний погляд, хоч у душі і веселун... Юрко повернув погляд ліворуч – десь там мала б бути і його мама. Нехай побачить, що і він не гірше за друга поважає молитву. Та погляд зупинився на чоловікові, що також, як і Сашко, переймався службою. Вуста його шепотіли молитву, а три пальці так самісінько торкалися лоба... Та ж зачіска, такий же ніс і губи... І зросту одного! Юрко штовхнув Романа, вказуючи на чоловіка ліворуч. Крутячи головами в різні боки, вони не могли заспокоїти свою цікавість. Це ж треба! Той дядько – копія Сашка. Юрко не витримав і штовхнув друга: «Глянь, отой дядько такий, як ти! Глянь!»
«Христос воскрес!» – лунало високо під куполами, а він не чув власного «Воістину воскрес!». Голос десь губився між сотнями інших. Новоприбулі люди тіснилися і підштовхували їх ближче одне до одного, чи, може, хлопець і сам проштовхувався ближче до того чоловіка, з якого не зводили очей його друзі. Нарешті він був зовсім поряд. Сашко втратив лік часу і зовсім забув про друзів. Він зблизька роздивлявся його, зайнятого щирою молитвою...
Коли люди стали виходити з церкви, старався не згубити його в натовпі. Десь межи людей залишилася мама, відстали друзі, а він протискався за тим незнайомим чоловіком. Він знав, що мама і хлопці шукають його, але він, хтозна й навіщо, вийшовши із церкви, намагався стати у ряду біля нього. Тітка, мабуть, його дружина, бурчала, що молодь нахабніє і лізе в ряди поперед старших...
Чоловік, певно, нарешті помітивши його пильний погляд, чи то й схожість із собою помітивши, потіснився в ряду і промовив: «Ставай. А ти звідки і чий будеш?»
У Сашка пересохло в горлі. Він був абсолютно не готовий щось сказати і чомусь випурхнуло з вуст: «Христос воскрес!..» І вже ладен був сказати «тату». Та Сашко і не здогадувався, що ні разу не промовивши у житті цього слова, не так просто його видавити із себе. «А я, я просто так... ніхто, перехожий», – ледь промимрив. Та вже ніхто цього не почув – ні сварлива тітка, ні той чоловік, чиєю копією він виявився, бо батюшка щедро кропив прихожан та вміст їхніх кошиків святою водицею, і вони на його радісне «Христос воскрес!» дружно відповідали: «Воістину воскрес!».
Олександра Гостра
